Аркасівський край

Якого ми роду, чи є в нас коріння?

Яке у нас дерево? Наш родовід

Ми знаємо тільки від себе, до діда,

У славне минуле згубили ми слід!

Без того коріння зачахне калина,

Забуде людина все мудре й просте,

Як матері мову зневажить дитина,

То що ж на ниві життя проросте?

То ж дай, Боже, сили, дай воду живу нам

Скропити те дерево – наш родовід,

Відродимо славу, безсмертя народу

І величі нашій здивується світ!

Метою нашої роботи є відродження і збереження спадщини родини Аркасів на Півдні України,  відновлення престижу вчителя на селі. Адже крім однієї загальноосвітньої школи в селах Стара Богданівка і Кірове, які підпорядковані Кіровській сільській раді, не має іншого культурного і духовного осередку.

У 1860 році губернатор міста Миколаєва, адмірал Микола Андрійович Аркас в родинному маєтку дружини Софії Петрівни Богданович, нині селі Старій Богданівці збудував церкву при якій відкрив школу грамотності.

      

   У 1906 році його син, засновник Миколаївського товариства «Просвіта», автор книги «Історія України Русі», композитор опери Катерина, активний громадський діяч Микола Миколайович Аркас запровадив у цій школі навчання українською мовою. Відтоді Старобогданівська школа називається «матір’ю шкіл українських».

         На жаль, після 1908 року школа Аркаса припинила своє існування на певний період. Але його благородну справу виховувати і вчити дітей підхопили молоді ентузіасти - педагоги, вчительська родина Ожаровських, які і сьогодні проживають в селі.

         Учні школи, почали збирати матеріали про цю родину. Але робота захопила і вони відновили всю історію учительства в селі. Згодом за спонсорської підтримки була видана книга «Історія Кіровської школи» від часів вчителювання Миколи Миколайовича Аркаса до сьогодення, а у 2010-2011 навчальному році матеріали цієї книги увійшли до районної книги про учительство Миколаївського району «Високе піднесення душі». Ми вважаємо, що імена людей, які все своє життя віддали дітям повинна знати вся Україна і не тільки знати, а й пишатися ними. В своїх дослідженнях ми користувались спогадами корінних жителів села Стара Богданівка і Кірове, книгами: В. Жадько «Благословенне святим Миколаєм», М. М. Аркаса «Історія України – Русі», О.В. Сухомлинської «Нариси історії українського шкільництва, В.П. Шкварця «Миколо Миколайович Аркас: Життя, творчість, діяльність», матеріалами архіву Миколаївського краєзнавчого музею.

Історія населеного пункту

Місце тут для життя зручне й підходяще. Полога балка, наявність підземних вод і струмків, берег лиману. Все це, за всіх часів, сприяло заселенню цих місць. Ще здавна ця територія входила до складу Ольвійської хори, саме тут розташовувалося стародавнє поселення, про що свідчать численні знахідки фрагментів давньогрецьких амфор на території села та вздовж берегової лінії.

На початку свого існування в «російський» період, тобто з кінця 18 століття, це поселення назвалося Дереклея. Назву було перенесено з назви балки, в якій було побудовано село. Походження назви - від татарського «Дерек» - дерево, ліс і суфікса «лі», тобто «Лісисте місце», «гай». Це село вперше відмічено на карті у 1791 році. У першій половині 19 століття, щоб відрізняти від Малої Дереклеі, село перейменували на Велику Дереклею. Однак одночасно, в той же період існувала і паралельна її назва - село Богдановича, на ім'я власників Богдановичів.

Першим з них був Петро Григорович Богданович (1763-1834), дійсний статський радник оберштеркрігскомісар Чорноморського флоту. Брав участь у російсько-турецьких війнах, за що і отримав в кінці 18 століття від Катерини II землі села Дереклеї з околицями. Він був одружений двічі: перший раз на Парасці Петрівні Зайцевській 1769-1817 другий - на Єфросинії Іванівні Кузнєцової (уродженої Богданової) (1784-1862), від якої у нього було дві доньки -Любов Петрівна (у шлюбі Карабчевська) і Софія Петрівна, яка стала згодом дружиною Миколи Андрійовича Аркаса. З 1810 року Богданівку почали називати «Старобогданівкою». (дод.4,5) З 1860 року Микола Андрійович Аркас став володіти цим маєтком і серйозно зайнявся господарством Богданівки, яка на ті часи приносила і так непоганий прибуток. Адмірал виписав з-за кордону спеціальні породи корів і коней, налагодив вівчарство і розведення ставкової риби. Ставок, створений в ті далекі часи у верхів'ї Дереклеєвої балки існує й понині!

Садиба і її господарські будівлі, які колись розташовувалися в маєтку знаменитого роду Богданович та Аркасів, на жаль, не збереглася. Ні від того величного для цієї місцевості будинку з клумбами і мармуровими сходами, ні від алеї тополь, про яких так тепло згадував Карабчевський, нічого не залишилося - все це було розібрано місцевими жителями для будівництва своїх домівок. І тільки у краєзнавчому музеї збереглося кілька фотографій початку 20-го століття, де сімейство Аркасів зібралося біля парадного входу свого Старобогданівського будинку. (дод.3)

20 серпня 1850 року Микола Андрійович Аркас та Софія Петрівна Богданович створили нову сім'ю. На їх шлюбі посадженими батьком та матір'ю, за звичаями того часу, були адмірал Володимир Олексійович Корнілов – майбутній герой Севастопольської оборони 1854 року та Катерина Тимофіївна Лазарєва – дружина адмірала Михайла Петровича Лазарєва, видатного флотоводця, мореплавця, який з 1833 року обіймав посаду Головного командира Чорноморсько флоту і портів Чорного моря, військовий губернатор Севастополя й Миколаєва. Як посаг, Софії Петрівни було виділено маєток із землями покійного її батька – село Богданівку.

Помістя було чимале - більше 6 тисяч десятин. Для селян, яких було більше 600 після вступу у володіння маєтком, сімейство Аркасів починає будувати кам'яну домову церкву Святого Миколи Чудотворця Історики-краєзнавці стверджують, що в 1860 році вона вже почала діяти, а також церковно - парафіяльна школа при ній. У прихід єдиної на всю округу церкви, входили також села Нова Богданівка, Мала Корениха, хутори Безводній та Подимово. Ця церква збереглася і до наших днів, однак, не в первозданному вигляді. Школа при церкві утримувалась на кошти Аркасів, і навчання в ній велося російською мовою. Нам не вдалося відшукати інформації про те, як цей храм виглядав спочатку. Але доля за 150-річну історію його піднесла йому чимало сюрпризів. Після революції вона ще якийсь період функціонувала як церква, але потім у 1920-х роках була пристосована під склад зерна. Куполи знесені, а церковне начиння ймовірно вивезене. Микола Миколайович Аркас народився 7 січня 1853 року за новим стилем у Миколаєві.

         За родинними традиціями сина готували до військової кар'єри. Батьки прагнули дати синові добру освіту. Спочатку вихованням малого Миколи займається його мати, Софія Петрівна, жінка лагідна , чуйна та сумирна. Чудова українська природа, чарівні пісні, які співала йому мати, казки й оповідання сприяли тому, що з дитячих літ він полюбив Україну та її народ. М.М.Аркаса одружили з дочкою військово – морського офіцера Шишкіна -  Ольгою Іванівною. Незважаючи на спішність і формальність шлюбу, він виявився щасливим. У1870 – 1880-х роках у них народилися діти: дочка Оксана (була названа в честь першого кохання Миколи – селянської дівчини Оксани) і два сини Петро і Микола.

         М.М.Аркас тривалий період був ад’ютантом Головного флоту. А потім служив на судні «Заграждение» помічником командира, яке було направлено в гирло Дунаю, для розвідування турецьких сіл у пониззях річки. Брав участь у врятуванні мешканців Кременчука при великій повені. У вересні 1877 року М.М.Аркаса призначають управляючим Миколаївського управління товариства піклування про поранених і хворих воїнів. М.М.Аркас - учасник російсько – турецької війни, нагороджений орденом Святого Георгія 4- го ступеня.

         В 1881 році помер батько. Минуло 17 років перш ніж М.М.Аркасу вдалося вийти у відставку. Дев'ять років він перебував на посаді почесного мирового судді Херсонської округи. Він швидко здобув загальну повагу на цій новій для нього роботі – бо був справедливою та принциповою людиною. У грудні 1899 року йому присвоюють чин статського радника, в якому він і закінчив свою службову кар’єру, що тривала 24 роки. Після 1899 року іде у відставку, повністю присвятивши себе музиці й етнографії. Перші записані і оброблені 80 пісень М.М.Аркас упорядкував у дві збірки по 40 пісень (1879-1890 рр.) і надіслав до цензури, яка десять з них заборонила. Та матеріали ці видані так і не були.

         Взагалі, як свідчать дослідники його творчості в околицях Миколаєва – селах Богданівка, Корениха, Козирка, Варварівка, Піски, Інгулка, Христофорівка – він записав близько 400 народних пісень.

         Серед пісень записаних Аркасом в селі Богданівці (зараз Стара Богданівка) Миколаївського району: «Ой, вийду я за ворота», «Ой, добраніч умім на ніч», «Та туманом яром», «Ой, у полі криниченька», «Ой, у полі, полі», «Ой, у полі озеречко», «Ой, ти, дубе кучерявий», «І по цей бік гора», «Ой, чорні голенята», «Ой, у степу три дороги», щедрівки: «Щедрий вечір», «Ой, у ліску, ліску». Під впливом народних пісень Микола Миколайович створює оперу «Катерина» за однойменною поемою Т.Г.Шевченка, яку він написав в 1892 році. Це була перша українська опера за сюжетом Шевченківських творів. В опері композитор яскраво показав сільський побут, який так добре знав з особистих спостережень. 14 березня 1900 року опера М. М. Аркаса «Катерина» вперше повністю була виконана трупою М.А.Кропивницького в Миколаєві.

Ще одним визначним напрямком діяльності М.М. Аркаса була історія. Минуле українського народу завжди цікавило Миколу Миколайовича. Спочатку він вирішує створити рукопис з історії України для навчання свого онука Миколи, а згодом розпочинає роботу по написанню першої популярної книги з історії нашого народу рідною мовою.[9]. Відданий ідеї просвітництва, Микола Миколайович енергійно береться за справу організації товариства в Миколаєві. Навколо М.М. Аркаса згуртувалися однодумці – С.І.Гайдученко Є.М. Маковський, Ю.Т.Литвин, А.В. Крижанівський, П.І Скляр, М.П Местергазі, К.Г. Овчаренко, П.В. Дюмін та інші, в колі яких було розроблено статут товариства. 16 лютого 1907 року «Просвіта» була офіційно зареєстрована в Миколаєві, а 26 лютого 1907 року, в 46 – ту річницю смерті Т.Г Шевченка, відбулося її урочисте відкриття. Микола Миколайович був одним із засновників яхт-клубу в Миколаєві, а в 1901 році був обраний його командиром. У 1906-1907 роках у розпал реакції, він добився дозволу на відкриття чотирьохрічної школи в селі Богданівці, на фінансування якої він виділив власні кошти і нелегально, без офіційного дозволу, запровадив у своїй школі рідну мову. Він вирішив замінити російські підручники на українські, ні у кого на це дозволу не питаючи. Про цей факт свідчать, зокрема, слова з листа Миколі Аркасу його близького друга, відомого театрального діяча Миколи Кропивницького: «Будь ласка, не одмов, сповісти мене, чи правда тому, що ти заснував у своїй слободі школу з українською народною мовою і як це пощастило? Навчи й мене, бо скортіло й мені заснувати невелику школу і в цім случаї найкраще придержатись одного напрямку». Вже через рік Микола Аркас писав у листі   «Наслідки чудові: торік, діти вже на різдвяні свята пішли додому читаючи, тоді як раніше, поки затуркмачували їм голови російською грамотою, вони тільки о Великодніх святах ледве-ледве помацки могли розбиратися у книжках та й вчаться діти як свідчить вчитель, а головне батьки (які приходили дякувати мені за те що у школі вчать рідною мовою), далеко охотніше, і легше їм…». «Школа що в мене в Богданівці, розпочала вже другий рік вчення усіх наук нашою українською мовою: читання, писання, арифметика і святе письмо».[14].

Цікаві деталі, що стосувалися школи Миколи Аркаса, залишив у своїх спогадах вчитель Аркасової школи Грачів (Микола Лагута, цитуючи вчителя, подає його прізвище саме так). М. Лагута зазначає, що він користувався рукописом тих спогадів обсягом 15 сторінок. Ось цитата із них про відкриття школи: “Негайно були привезені книжки для навчання і позашкільного читання. Ось настав день, як зібралися діти, батьки, діди й декілька жінок. Прийшов піп, помолились Богу і почалось навчання. Ви бачили коли – небудь, як малій дитини куплять гарного гостинця або червону сорочку – як вона радіє? А Микола Миколайович вдесятеро більш був радий. Він бігав, турбувався, сміявся, цілував замурзаних кавунами (діло було восени) школярів і знову бігав, приводив свою родину; покладав надії, що ця школа буде матір’ю української школи. І дійсно, навчання пішло дуже гарно. Дітей було більше, ніж можна було прийняти. Цьому допомагало те, що М.М. ні разу не обійшовся, щоби не приголубити якогось з учнів та не прислати гостинців з міста...”

Проте був у Богданівці ревнивий служака царського престолу – сільській піп. Він був неграмотний, а української мови взагалі не тямив, тож йому й не знайшлося місця в українській школі. Піп і настрочив свого доноса кудись повище і школу закрили. От так умерла люба дитина (школа) Миколи Миколайовича – мати української школи – в 1908 році.

Викладання велося на українській мові. Школа проіснувала всього два роки, але її існування викликало інтерес української громадськості.

Але миколаївські обивателі, якщо відкрито і не засуджували, але здебільшого боялися виявляти будь – які виразні симпатії до української культури, а тим паче до справи утвердження цієї культури в народі. М.Аркаса турбували «дуже байдужі, несвідомі і досить неприємні відносини у всіх до святої праці нашої», з гірким сумом він визнавав, що в місті «багато галушкових патріотів та мало щирих українців».

Очевидно, цим можна пояснити те, що після смерті М.М.Аркаса припинила свою діяльність Миколаївська «Просвіта». Не стало того, хто був її організуючим центром, а останні члени товариства не витримали режиму постійних причіпок і переслідувань з боку царських властей. Адже вони на діяльність «Просвіти» дивилися з підозрою, а учасників її так чи інакше переслідували.[4].

Останній рік життя письменника і композитора був роком тяжких моральних переживань та економічних труднощів. Багато коштів він витрачав на благодійні цілі. Коли видав свою «Історію України – Русі», позичив чималу суму, за яку сплачував великі проценти. І настав час, коли він змушений був відхиляти прохання про допомогу.

Спогади жительки села Сарої Богданівки Шевченко Марії Прокопівни, 25 липня 1931 року народження, померла 19 серпня 2010 року, мешкала за адресою Миколаївська область, Миколаївський район, село Стара Богданівна, вулиця Центральна б.9, кв. 19.[1.А].

Маєток Аркасів мав одну загальну кришу для всіх споруд, утворював закритий двір. В цьому дворі був дім для Аркаса, будинок для прислуги. В маєтку був млин, пекарня, кузня, корівники, конюшні, склади для продуктів, а також були три холодильники. Недалеко була побудована церква. 

А майже поряд з нею був театр Аркаса, в якому ставилися, за словами мого батька, п’єси. Театр потім був зруйнований. Від маєтку до купальні йшла алея із кущів та дерев. При маєтку був парк: в парку бесідка, в якій збиралися гості і сім'я Аркасів. Будівлі маєтку були зруйновані коли в селі був колгосп.

Внаслідок Української національно–демократичної революції 1917 р. по всій Українській Народній Республіці почалося створення українських шкіл. В нашому селі при клубі було організовано пункт “ лікнеп”, куди після тяжкої праці йшли дорослі, щоб навчитися читати і писати.

Навчання грамоті здійснювалось безкоштовно. Школу разом із державними органами підтримували батьки учнів. Вони брали участь у ремонті шкільного приміщення (колишнього маєтку М. Аркаса),  виготовляли інвентар. З появою в 1927 році на селі комуни, була побудована нова школа. Розпочався всенародний похід на всеобуч. До 1928- 29 навчального року зросла чисельність учнів у школі, хоча ще не всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. До 1932 року завершився перехід до загальної обов’язкової  початкової освіти. Отже, були створені передумови для здійснення загальної семирічної освіти на селі. У 1933-34 навчальному році за партами сільської школи зменшилась кількість учнів. Це зумовлювалось масовим виселенням сімей куркулів за межі України та важким матеріальним становищем тих , хто залишився в селі. В цьому ж році в селі був відкритий інтернат для 10-ти безпритульних дітей. Після досягнення повноліття в селі залишилося троє з них. Зараз в селі Стара Богданівка проживає Перовська Софія Василівна, 1929 року народження.

Під час війни територія нашої місцевості була окупована румунами і в школі вивчалась румунська мова. Під час Великої Вітчизняної війни з 1941 по 1944 роки територія Старої Богданівки входила до т.зв. Трансністрію - зону юрисдикції Румунської окупаційної влади. Тоді ця частина території називалася Очаківським жудецем (повітом). Судячи з розповідей місцевих жителів, румуни, які, як відомо, є в більшості своїй православними християнами, вирішили відновити богослужіння і, нібито з 1943 року церква знову стала діяти, а службу в ній правив румунський священик. З тих пір цей храм вже фактично не закривався. Після війни там служив ієрей Олексій Хрустальов, який помер зі своєю дружиною Анною від голоду в 1947 році. Поховані вони в церковній огорожі, ліворуч від входу.

В даний час храм належить до Української Православної Церкви Московського Патріархату. Знаходиться він у доброму, доглянутому стані. Окрасою його є іконостас, написаний учнем Псково - Печерської школи іконопису та архімандрита Зенона, Андрієм. Протягом останніх шести років службу в церкві править ієрей Димитрій.

Окремої уваги заслуговує кладовище, розташоване на північній околиці села. Причому це кладовище старе. Воно знаходилося там ще з 18 століття і майже не змінювало своєї землі. Приміром, на плані 1893 його межі фактично такі ж як і зараз. Але кладовищі досить маленьке для такого населеного пункту. Можна напевне стверджувати, що багато поховання на ньому зроблені вже поверх інших, як це відбувалося на старому миколаївському кладовищі. Однак нам все-таки вдалося відшукати кілька старих могил з витесаними з каменю старовинними хрестами. На них висічені дати, в основному 19 століття. Також там є залишок надгробного пам'ятника у вигляді двоголового орла.(дод.2) Рідко зараз щось подібне зустрінеш.

У 20-х роках 19 століття за наказом Головного командира Чорноморського флоту і портів адмірала А.С. Грейга для встановлення зв'язку між двома основними базами чорноморського флоту була прокладена оптична телеграфна лінія від Миколаєва до Севастополя. Ця лінія являла собою ряд кам'яних веж, розташованих в найбільш піднесених місцях на візуальному віддалені один від одного. Сигнали в них передавалися за допомогою фігур, які зображувалися з трьох зчленованих між собою в ряд палиць - двох коротких по краях і однієї довгої посередині. Кожна комбінація з цих палиць означала певну літеру. Такий телеграф ще називався семафорним. Перша з цих веж розташовувалася на території Миколаївської астрономічної обсерваторії, а наступна-поблизу с. Стара Богданівка. Звідти сигнали вже по ланцюгу передавалися вежі, розташованої в с. Парутино. Парутинська і Обсерваторна вежі збереглася і понині. Вони однотипні. У першому зараз музей заповідника «Ольвія», а в другій станція гідрометеоцентру. За ним ми можемо судити і про те, який був вигляд Старобогданівскої вежі, яка, на жаль, не збереглася до наших днів, а була розтягнули місцевими жителями на камінь у 1990-х роках. Зараз на цьому місці є тільки пагорб і залишки фундаменту. Зображення цієї вежі є також і на картах лоцій 19-20 ст.

У 1965 році на протилежному березі було розпочато будівництво спеціалізованого морського порту «Октябрьск». І у зв'язку з початком його роботи, вже в 1966 році на території Дереклеєвої балки були встановлені два маяка, призначених для виведення судів з його гавані - передній і задній. Їх ми можемо спостерігати і зараз. (дод. 10).

Сучасна Стара Богданівка являє собою звичайне південне село середніх розмірів.(дод..1). Вулиці, на жаль, не вимощені і не заасфальтовані. Географічно, через Дереклеєву балку, воно розділене на два окремих мікрорайони, які місцеві жителі називають «Болгарка», (розташована на південь від балки) і «Комунарка» (на північ від балки). За весь період розвитку село то розвивалося, то затихало. (дод. 8,13,15).

Природно, чисельність його населення коливалася час від часу. Наприклад, в одному з архівних документів, датованим 1835 роком, ми знайшли дані про його ревізії, в яких зазначено, що на той момент там проживало 299 чоловік - 166 чоловіків і 133 жінки. А за станом на вересень 2009 року в ньому налічувалося 545 жителя. Станом на січень 2012 року: дітей до 18 років жіночої статі – 45 осіб, дітей до 18 років чоловічої статі – 44 особи, жінок – 223, чоловіків - 206. Всього 518 осіб. І серед них почесне місце займає вчительська родина Ожаровських.

Династія Ожаровських. Старобогданівська школа.

(Записано зі слів доньки родини Ожаровських Лозицької Світлани Юхимівни)

Ожаровський Юхим Герасимович народився 20 серпня 1914 року в багатодітній сім’ї малоземельного селянина на Вінниччині в с. Заливанщина.

Після закінчення школи-семилітки навчався в Бориславському педагогічному училищі Каховського району Херсонської області. Працював 6 років учителем початкових класів на хуторі Петрівка Миколаївської області й одночасно навчався на заочному відділенні Херсонського педагогічного інституту (фізико-математичний факультет). Але встиг до війни закінчити лише три курси. У 1941-1943 роках працював на відновлюваних роботах рідного села, у вечірній школі.

У 1944 році був призваним РВК на фронт у 187-й стрілецький полк, два роки служив артилеристом, був поранений. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу», грамотами за підписом Сталіна.

Свій трудовий стаж у післявоєнні роки Юхим Герасимович почав і закінчив у Старій Богданівці : був 23 роки завідуючим Старобогданівської початкової школи і ще 4 роки після пенсії працював учителем 1-4 класів. (дод.6). Нагород за педагогічну працю визначних не мав, крім грамот райвно, облвно (тоді їх просто не давали). Але батько був відданий справі виховання й навчання. Багато читав, був вимогливим до себе і до нас, дітей власних і не лише власних. Був строгим, але справедливим, глибокоінтелегентним, (хоча батьки його були неграмотними людьми), відповідальним, освіченим .

Отже, у трудовій книжці Юхима Герасимовича Ожаровського дві позначки: запис (зі слів) про загальний стаж довоєнний (8 років) і другий запис – Старобогданівська п/ш. Те ж саме і в трудовій книжці Ожаровської Євдокії Іванівни. У сім’ї матері теж три сестри були вчителями : дві з них – початкової школи, одна вчитель російської мови і літератури.

Ожаровська (Сапронова) Євдокія Іванівна 

 народилася 4 березня 1916 року в селі Рубанівка Лепетиського району Херсонської області в сім’ї коваля. Педагогічну освіту отримала в педагогічному училищі міста Берислава Каховського району Херсонської області. Активна за вдачею дівчина: співала в дівочому гурті, виступала в клубах. Отримала призначення на роботу на хутір Петрівка. Вийшла заміж за Ожаровського Ю.Г. Під час війни була на окупованій румунами території, працювала в каменоломні. Має посвідчення «Учасник війни». Після війни сім’я переїхала до села Стара Богданівка відновлювати освіту. Тяжкі були повоєнні роки – діти босі й голі. Євдокія Іванівна згадує випадок, як вона віддала учневі Чемерову Віктору своє пальто. Працювала вчителем до виходу на пенсію. (дод.7).

Я, Ожаровська (Лозицька) Світлана Юхимівна, 1945року народження, закінчила Миколаївський педагогічний інститут імені В. Бєлінського (філологічний факультет, український відділ) у 1968році. Працювала вчителем у Корабельному районі м. Миколаєва, 10 років працювала інспектором шкіл Корабельного району. Педагогічний стаж моєї роботи складає більше сорока років. Маю такі нагороди: дві грамоти МО УРСР, міськвно, облвно, райвно, значок «Відмінник народної освіти УРСР». У 49 років присвоєна вища категорія і звання «Вчитель-методист».

Мої вихованці продовжують торувати нелегкі  педагогічні стежини. Серед них є уже досвідчені вчителі першої, вищої категорії та такі, що мають звання «Старший вчитель».

Мій чоловік, Лозицький Борис Павлович, 1943 року народження (з Херсонщини, м. Каховка) теж працював вчителем фізкультури у школах Корабельного району 25 років віддав фізичній і спортивній підготовці учнів. У 40 років йому була присвоєна  вища категорія і звання «Старший вчитель». Він нагороджений грамотами райвно, облвно та міськвно. Його вихованці зараз працюють у школах Корабельного району.

Наша дочка, Лозицька Ніна Борисівна, 1979 року народження, закінчила Луцький держуніверситет ім. Лесі Українки факультет україністики та художньої вишивки (на Волині).За спеціальністю не працює, але вишивку не покидає й зараз. Її роботи прикрашають наші домівки, а вишивки бісером експонувались на багатьох виставках.

За радянських часів на території села існував птахрадгосп «Заріччя» на чолі з Антоненко Валентином Володимировичем. 
Завдяки коштам виділеним Валентином Володимировичем була збудована, укомплектована меблями і відкрита у 1989 році Кіровська початкова школа. (дод.12). У 90-ті роки радгосп припинив своє існування, а Валентин Володимирович заснував приватне підприємство «Евріка», яке й досі під його керівництвом займається вирощуванням зернових культур.

Висновки

У травні 2010 року урочисто, з трепетом в душі, наші односельці відзначали 150 – річний ювілей Свято – Миколаївської церкви. Завдяки піклуванню Кіровського сільського голови Антонюк Галини Вікторівни до храму завітало чимало гостей. За благословення і під керівництвом архієпископа державної єпархії Миколаївського і Вознесенського владики Пітірима приїхали святі отці з Миколаєва та Миколаївського району. Владика провів святкову літургію і подарував церкві ікону святого Миколая. Від сільської ради за сприяння місцевих підприємців для бібліотеки храму вручено 500 примірників друкованих видань, а від прихожан – ікону. Делегація обласної общини греків «Нова Еллада» також поздоровила громаду села, в подарунок О.О.Моспаненко вручив настоятелю храму корабельну ринду. Тепер судна, що входять в гавань чи відправляються у плавання, буде зустрічати передзвін на добру путь.

Владика звершив урочисту Божественну літургію і хресною ходою. (дод.9). Спочатку нам навіть здавався неможливим той факт, що в маленьке село може приїхати делегація з іншої держави. Але попри сумніви тепер ми можемо пишатися тим, що спадщиною Аркасів зацікавилися в Греції. 

Генеральний консул Греції в Одесі Йерасімом Даваріс разом з президентом обласної громадської організації грків «Нова Еллада» Олександром Олександровичем Моспаненом провів зустріч з Кіровським сільським головою Г.В.Антонюк, настоятелем храму отцем Михаїлом біля домової церкви Аркасів у селі Старабогданівка. (дод.11). Г.В.Антонюк передала консулу частину матеріалів про родину Аркасів, зібраних учнями Кіровської загальноосвітньої школи. Тепер члени нашого гуртка планують створити в музеї школи експозицію «Освіта рідного краю», до якої наряду з ім’ям М.М.Аркаса увійдуть імена учительської родини Ожаровських та їх послідовників.